Загід Геннадійович Краснов - офіційний сайт

В мене питання до наших нардепів – скільки можна знущатися з людей і грабувати власний народ у час війни, коли люди бідують?
Останній приклад – внесений до Ради законопроект про підвищення штрафів за порушення правил дорожнього руху. У тому числі за невідповідність шин сезону. І як завжди це пояснюють бажанням забезпечити безпеку дорожнього руху. Мета благородна, але....
Ми пам'ятаємо, як кілька разів в Україні збільшували штрафи за перевищення швидкості чи керування у нетверезому стані. Але за статистикою після цього кількість порушників не тільки не зменшувалася, а тільки зростала. Тобто розмір штрафів впливає тільки на наповнення бюджету, а безпека на дорогах залежить не від штрафів, а від культури і свідомості самих водіїв. Тому нові штрафи і зараз не допоможуть. Бо мета в них інша – здерти з людей шкуру.
І це стосується не тільки правил дорожнього руху. Ми ж пам'ятаємо й незрозумілі штрафи за відсутність масок під час ковіду, і штрафи за зайвий зірваний гриб чи заготівлю сіна, за те, що лунають не ті пісні і т.д. Збільшення акцизів, зборів, бо дірка в бюджеті. Що далі – штрафи за зайвий ковток повітря?
Вам не вистачає грошей у бюджеті? Перестаньте красти і спускати гроші на концерти і серіали. Стимулюйте створення нових робочих місць і реанімуйте промисловість. Але припиніть тримати за горло і трясти власний народ, який і так віддає останнє для ЗСУ.

Останнім часом у соцмережах постійно бачу, як великі компанії хайпують на темі, скільки вони заплатили податків. Вважаю це відвертим цинізмом і неповагою до людей. Навіть образою.
Платити податки – не героїзм, а обов'язок. Усі платять податки – хтось більше, хтось менше. Тут немає місця для піару. Або тоді будьте чесними до кінця і скажіть, скільки ви заробили під час війни. Бо податки ж платяться з прибутку. Чи розкажіть, скільки ви мали заплатити податків, і скільки заплатили насправді.
Я розумію, коли компанія розповідає скільки під час війни створила нових робочих місць. Скільки власних коштів, тобто зароблених віддала на нашу Перемогу, на нашу країну, коли інші виводять капітали за кордон. Це нормально, і я сам такий, бо коли робиш добру справу, хочеться почути просте людське «дякую». А бити себе в груди за сплачені податки – цинічно. Ще більш цинічно, коли розповідають, скільки передали на фронт задоначених коштів. Це не ви передали, це українці передали через вас. Тут теж немає місця для піару.
Навмисно не називаю ці компанії, бо справа не в тому, що хтось мені подобається, а хтось ні. Просто припиніть ці спекуляції, не робіть з людей дурнів.

Всіх українців заділо за живе, що поляки висипали українське зерно з фур на дорогу. Всіх обурює блокування кордонів, заборона на ввезення українських продуктів і т.і. У нас виникає дисонанс – як так можуть чинити з нами начебто партнери та союзники?

А все просто. Так, вони мабуть наші партнери, які під час війни нас підтримали. Спасибі їм за це. Але у кожного свій дім, своя кишеня і свої інтереси. І на чужі інтереси всім начхати. І на наші також. Ми маємо стати реалістами на шляху до ЄС. Для більшості країн ЄС – ми конкуренти. І те, що ми спостерігаємо зараз – це лише початок жорстокої битви за місце на загальному ринку Європи.

Ви можете запитати – так що, тепер не вступати до ЄС. Обов'язково вступати, але не як сировинний придаток, бідних і слабких нас з'їдять. А як сильна і успішна країна. Ми з часів Кучми ведемо розмову про ЄС, але нічого не робимо, щоб збудувати Євросоюз у себе в країні. А досягти цього просто – ми маємо стати думками і діями європейцями. Кожен з нас. Думай про країну. Хочеш, щоб наші чиновники не брали хабарі – не давай. Бачиш несправедливість – не мовчи. Хочеш зробити свою країну кращою – зроби.

Треба прокинутися усім, хто вважає, що сам вступ в Євросоюз принесе нам золоті гори. Цього не буде. Наприклад, такі країни ЄС, як Румунія чи Болгарія, жили бідніше, ніж Україна до початку російського вторгнення, і зараз не шикують. Якщо хтось і прийде до нас з великими грошима з-за кордону, то лише для того, аби знищити наші підприємства – як конкурентів їхнім європейським заводам чи компаніям.

Тому ми маємо серйозно працювати, щоб зробити європейською саму Україну – потужною економічно, з відповідальною владою і ментально сильним суспільством. І для цього в нас все є.

Оцінку Валерію Залужному моральне право мають давати лише ті, хто воював під його командуванням. Але за той факт, що два роки наші воїни дають гідну відсіч окупантам, він заслуговує поваги і вдячності. Як і кожен наш захисник на фронті.

Мій батько якось зізнався мені, що багато віддав би, аби знову опинитися поруч зі своєю мамою і обійняти її. У кого зараз є така можливість – цінуйте це.

Вважаю неприпустимим виділяти 11 мільйонів гривень з державного бюджету на один фінальний концерт «Євробачення» у воюючій країні.
Румунія, де немає війни, відмовилася від участі в «Євробаченні», бо в бюджеті на це немає грошей і в пріоритеті інші видатки, а ми у скрутній ситуації дозволяємо собі таке марнотратство.
Коли на фронті не вистачає буквально всього, від чого залежить життя наших військових, ми не можемо дозволити собі пускати народні кошти на серіали, концерти і будь що, не пов'язане із захистом України.
Моя суб'єктивна думка – сьогодні всі бюджетні кошти мають йти на потреби ЗСУ, крім захищених статей (зарплати, пенсії і т.і.), а також аварійні роботи. У воюючій країні бюджет має бути воєнним. Все інше почекає до Перемоги.

Новини із США підтверджують мої найгірші прогнози, якими я ділився з друзями: «Аби тільки не повторився сценарій з Афганістаном, коли Америка розвернулася і пішла». Я дуже хотів помилитися, але...
Спікер Палати представників каже, що голосуватимуть за допомогу Ізраїлю без грошей для України. У Білому домі сказали, що розробляють стратегію, як Україні не звільнити свої території, а утримати наявні. А у Пентагоні визнали, що гроші на Україну закінчилися.
Я не хочу вживати непристойних епітетів, але виникають питання до уряду США. Саме під ваші гарантії повної підтримки за вашим наполяганням Україна відмовилася від будь-яких переговорів, зірвала Стамбульські домовленості. А тепер ви залишили нас сам на сам з потужним ворогом у скрутній ситуації і кажете, що грошей немає. Для Афганістану ви два трильйони доларів знайшли, а нам дали 70 млрд і грошей більше немає?
Німеччина, яка нам нічого не обіцяла, а закликала до дипломатії з перших днів війни, сьогодні нам допомагає куди більше – і утримує 1,2 млн біженців, і надає пакет за пакетом військової допомоги. І вона нам нічого не обіцяла. А ви давали гарантії і тепер піджали хвіст.
Я не випадково загадав дії США в Афганістані. Той, хто вчинив так одного разу, здатен повторити. На жаль це трапилося з Україною. Ми безумовно вистоїмо, але коли під час війни ви даєте гарантії країні, яка кладе за свою незалежність життя своїх воїнів, ви маєте розуміти вартість своїх обіцянок.
Проте Україна все одно впорається з усіма труднощами завдяки єдності людей і задіявши свій інтелектуальний і промисловий потенціал. Тому я впевнений, що з цієї ситуації ми вийдемо ще сильнішими.

В Україні чиновника-мародера з Міноборони обвинувачують, що той під час війни вкрав в українських воїнів 1,5 млрд грн на закупівлі боєприпасів. А заступник секретаря апарату РНБО прийшов брати його на поруки. І суддя цього чиновника не «закрив».

Що це – дно, фініш, аут? Чи є більша зневага до наших захисників і країни, яка на межі можливостей відбивається від озброєних до зубів окупантів?

Ми обурюємося, що Європа стала давати нам менше грошей. А в той же час Україна посідає 104 місце в рейтингу найкорумпованіших країн світу. І такими випадками ми власними руками виставляємо себе на посміховисько і ще більше руйнуємо довіру до країни.

Я вважаю, що цього заступника секретаря апарату РНБО і суддю, який ухвалив таке рішення, слід відправити на фронт зі зброєю в руках. Щоб вони зрозуміли, в кого крадуть гроші. Щоб відчули, що таке нестача боєприпасів. Зрозуміли, що таке війна. Я впевнений, що тоді в корні змінять своє ставлення до мародерів при владі.

Вітаючи одне одного з Днем Соборності України, ми маємо сьогодні як ніколи пам'ятати, що Україна – це кожен з нас. Це головне, це постійно має бути в нашій свідомості і визначити наші дії.
А Соборність – це наша єдність. В умовах війни все це набуло нового сенсу і нового змісту. Саме єдність - це наша головна зброя, яка породжує рішучість, незламність і віру в Перемогу. Бо від цього залежать наша свобода і незалежність.
Сьогодні як ніколи кожен з нас несе відповідальність за майбутнє рідної землі – воюючи на фронті, підтримуючи наших захисників, працюючи і сплачуючи податки. Відповідальність перед собою, перед своїми дітьми, перед майбутнім України. І ми маємо відкинути у бік все зайве, щоб зосередитися на головному – вистояти і перемогти!
З Днем Соборності України!

Читаю новину, що одна з компаній вкрала мільярд гривень на постачанні одягу для ЗСУ, і не можу зрозуміти, чому ми панькаємося зі сволотою, яка наживається на війні. Це ж не поодинокий випадок.
Ті, хто під час війни краде на постачанні харчів для ЗСУ чи вкрав мільярди на формі для наших військових і заробляє на страшній біді, в якій опинилася Україна – це не корупціонери. Це навіть гірше за мародерів, гірше за тих, хто втік за кордон. Це просто погань, хоча такого слова немає в Кримінальному кодексі.
Я вважаю, що під час війни усі подібні злочини мають бути кваліфіковані по одній статті – державна зрада, з максимальним покаранням. І суди над ними мають бути швидкими і показовими, щоб інші навіть не думали робити щось подібне. Це дуже важливо для нашої Перемоги.

За кожним новорічним столом ми перш за все маємо подякувати нашим воїнам – тим, завдяки кому ми вистояли, звільняємо нашу землю і маємо змогу зібратися в родинному колі. Нехай в першу чергу здійсняться їхні мрії і вони якомога скоріше повернуться додому.
Сьогодні всіх нас єднає головне бажання – щоб наступний рік став роком Перемоги! Але нехай в кожного з вас здійсниться і власна маленька мрія, яка зробить вас щасливими, додасть сил і натхнення, бо попереду у нас багато роботи з розбудови нашої країни.
І я впевнений, що ми впораємося!
Бажаю всім здоров'я, оптимізму, побільше приємних миттєвостей у житті.
Ми обов'язково переможемо!
З Новим роком!

Бити по пологових будинках, житловим будівлям, ТРЦ і людях, які зранку йдуть на роботу – це за межею людяності. Це не просто жорстокість, це патологічна і маніакальна ненависть до всього живого.
У Повітряних силах заявили, що стільки цілей одночасно ще не бачили на моніторах, що запустили майже всі види ракет, які несуть у собі смерть і руйнування.
Це зайве нагадування нам, що мета окупантів – знищення України. Що не має в Україні безпечних місць, відсидітися не вийде, і це війна проти кожного з нас. Тому кожен з нас має стиснути зуби і працювати на Перемогу. У нас немає іншого вибору.
Мої співчуття усім родинам загиблих і одужання постраждалим.
Ми переможемо!

Одні обурені, інші сприйняли спокійно. А чоловіки призовного віку, які втекли за кордон, масово вишукалися у черги до паспортних столів в Європі, аби продовжити дію своїх документів і далі спокійно відпочивати, поки в Україні триває війна. Бо потім можуть ці документи не продовжити.
І от дивлячись на цю реакцію, в мене виникає певний дисонанс. Я не розумію деяких речей.
Як, наприклад сприймати людей, які кричать «Слава ЗСУ!», а потім йдуть в анонімний телеграм-канал про місця роздачі повісток і залишають інформацію, де бачили працівників ТЦК. Тобто вони не тільки самі не хочуть вступати до лав ЗСУ, а й іншим допомагають не отримати повістки.
Так «Слава ЗСУ» чи ні?
Треба визначитися – ми хочемо захистити нашу землю чи здатися? Якщо здатися, то треба перестати займатися ліцемірством і кричати «Слава ЗСУ!». Якщо перемоги, то маємо зрозуміти – ніхто за нас самих країну не захистить. Треба брати повістки і йти на фронт. Чого це має робити хтось інший?
Хтось може сказати – держава не виконує зобов'язань, гроші на армію розкрадаються, не вистачає всього. Але держава – це ми. При владі люди, яких ми самі обрали. Виходьте у публічну площину, висловте своє обурення, вимагайте посадити тих, хто розкрадає гроші для армії. Але воювати все одно потрібно, чи краще на зло корупціонерам віддати країну окупантам?
Так, має бути справедливість. Коли вимагають відправити на фронт нардепів чи міністрів – це, вибачте, тупі емоції. Бо замість них доведеться ставити інших, щоб керували процесами. Бо без керівництва жоден процес неможливий. Тому питання треба ставити інакше – чи воюють діти чи члени родин нардепів, міністрів та інших високопосадовців разом з народом? От коли діти наших топ-чиновників будуть на фронті, самі чиновники (їхні батьки) ухвалюватимуть закони і рішення, спрямовані на перемогу.
Я розумію, що багато хто обурюється можливим запровадженням обмежень прав за ухиляння від служби. Я категорично проти будь-якого свавілля з боку влади, але певний примус, якщо не має іншого виходу, може мати місце. Але все має бути засновано на принципах справедливості і рівності всіх перед законом. Нинішній законопроект – лише «чернетка», яка буде ще доопрацьовуватися. Тому нашим нардепам слід підійти до кожного пункту зважено і відповідально. Бо мова йде про долю країни і кожного з нас.

Однозначно так! Але питання – коли і якою буде на той момент наша економіка. Бо якщо як сьогодні – це буде крах.
Хто має уявлення про те, що відбувається в економіці України, той зрозуміє. Хто не розуміється – той буде хейтити. Я кажу неприємні речі для тих, кого охопила ейфорія після звістки про початок переговорів з ЄС, але правда часто неприємна.
Для окремого українця вступ в ЄС – це величезний, я б сказав шалений плюс. Він може поїхати куди заманеться в Європі, знайти роботу по душі, жити і кайфувати.
Але з точки зору країни і людини, яка думає про Україну, це справді крах при тому економічному стані, який є і який буде одразу після війни. Це знищення незалежності, бо Україна може опинитися в якості сировинного придатку.
За стіл треба сідати з рівними. У даному випадку стіл – це ЄС. Для цього спочатку треба змінитися самим – перестати давати і брати хабарі, правоохоронці мають виконувати свою роботу – саджати корупціонерів, нардепи і уряд працювати для створення умов для покращення життя. Якщо так буде, то вже за п'ять-десять років ми станемо країною, яка буде справді рівною з країнами ЄС, і тоді ми безболісно вступимо до Євросоюзу.
Я люблю свою країну і хочу щоб вона була такою, якою пишатиметься кожний українець. Над цим треба працювати. Нам усім.

Коли я дивлюся у завтрашній день нашої країни, мене засмучує, що ми фактично втратили ціле покоління молоді. Хто будуватиме майбутнє України?
Два роки пандемії, майже два роки війни, і мінімум рік-півтора попереду. Тобто діти у школах і вишах з 2020 року по теперішній час і до закінчення війни не отримали і не отримають нормальної освіти. Тобто це покоління неосвічених дітей.
А діти, які до цього часу закінчили школи та виші – де вони? Одні виїхали, хтось на фронті, але мінімум 100 тисяч – в «офісах», в кол-центрах. І це мене засмучує навіть більше, ніж неосвічені люди. Люди у молодому віці, коли формуються як особистості, займаються кидаловом і шахрайством.
Тобто ми маємо молодь у часовому діапазоні до 10-15 років, які не освічені і шахраї. Для держави це страшна річ. Особливо на тлі повної відсутності державної політики виховання молоді, коли в нас навіть матерщина стала нормою. Куди ми котимося?
Я б не порушував це питання, якби не мав відповіді, що ж з цим робити.
Перше. Я впевнений, що аморальна людина не може любити свою країну. І якщо ми прагнемо збудувати після перемоги процвітаючу Україну, інститут пропаганди моральних і сімейних цінностей має працювати, а не існувати для галочки, щоб чиновники відповідних міністерств освоювали бюджетні кошти.
Друге. Молодь часто йде в кол-центри не через те, що їм подобається дурити бабусь, а через неможливість заробити нормальні гроші. Я і до війни казав, що це питання вирішується елементарно. Аби не створювати конкуренцію вітчизняному виробнику, візьміть сектор економіки, який відсутній у нашій країні, тобто сектор високих технологій – виробництво чипів, комп'ютерів, цифрової чи побутової техніки. Ухваліть закон, яким звільніть інвесторів від усіх податків на 5-10 років, якщо вони відкриють виробничі потужності цих галузей в Україні.
Розуміючи що в час війни є ризик для інвестора, підійдіть до вирішення проблеми неординарно. Запропонуйте інвесторам збудувати підприємства поблизу кордону із Західною Європою, де обстрілювати точно не будуть – теж Закарпаття, де немає сьогодні навіть комендантської години та повітряних тривог. Єдина умова для інвесторів – якщо не європейські, то наближені до європейських зарплати. Запевняю, молодь не втікатиме за кордон, не побіжить в «офіси», а піде працювати туди. Врешті-решт, хоча б спробуйте, ви ж нічого не втрачаєте.
Але наша Верховна Рада навіть цього не робить, а ухвалює закони про марихуану, гральний бізнес чи перейменування вулиць і т.і. Але проблема з молоддю сама по собі не вирішиться. І яке майбутнє збудують люди, які навіть не мають базових знань з математики, зате добре навчилися дурити своїх співвітчизників?
P.s. А не ухвалюють такі закони з однієї простої причини. Ще до війни в Україну імпортували високотехнологічну продукцію на 15 млрд доларів. І це тільки офіційно, без урахування того, що зайшло в обхід митниці. Уявіть, скільки заробляється на такому імпорті. Тому бізнес, який завозить в країну телевізори, фотоапарати, комп'ютери, телефони і т.д., зробить все, щоб блокувати будь-які законопроекти, спрямовані на розвиток цієї галузі економіки в нашій країні. І щоб змінити ситуацію потрібна політична воля нашої влади.

Справжню ціну свободи знають тільки воїни, які зі зброєю в руках звільняють нашу землю від окупантів. Кожен, хто під крижаним вітром, в промерзлих окопах чи по коліно у багнюці у жорстоких боях допоміг Україні вистояти і попри все рухається уперед.
Мужньо і самовіддано. Демонструючи міць, силу і незламну волю.
Тому наша безмежна вдячність і віра в ЗСУ має бути не на словах, а у максимальній допомозі і підтримці наших захисників.
Щодня. В необхідній кількості.
Сьогодні всі ресурси мають йти на фронт. Заради Перемоги і збереження життів наших воїнів.
Слава ЗСУ!

Будь-які закони, які у нас приймаються, повинні базуватися на принципах рівності прав, логічності та справедливості.
Це істина.
Але не для наших законодавців.
Мав розмову із знайомим, який зараз воює на фронті. Дружина з меншою дитиною за кордоном, а вдома залишився 19-річний син-студент. І мій знайомий не розуміє, коли він на фронті захищає Україну, чому його син навіть на тиждень не може поїхати провідати маму?
В своєму нерозумінні він правий, бо вік його сина під обов'язкову мобілізацію не підпадає. То чого обмежувати його права?
Я вважаю, що на законодавчому рівні слід дозволити чоловікам тимчасово (на тиждень) виїжджати за кордон, якщо бодай один член їхньої сім'ї воює на фронті.
Чому топ-чиновники, в яких в родині ніхто не воює, можуть виїхати за кордон? Спортсменам теж можна. Музикантам, які під приводом допомоги ЗСУ заробляють гроші, теж можна. Чи просто деякі люди раптом стають волонтерами, правдами-неправдами роблять собі документи, хоча ніколи не мали до цього відношення, і теж спокійно можуть їхати за кордон. А сину фронтовика не можна(
И де тут справедливість?
Будь-які закони мають ухвалюватися із принципів логіки та справедливості. І родини фронтовиків мають право на певні преференції, захист і особливе ставлення. Тому ситуацію слід змінювати.
До речі, в Україні майже 40 млн населення, це понад 10 мільйонів родин. І якби з кожної родини, і насамперед топ-чиновників, хоча б один член сім'ї воював, в нас армія була б більша за російську в 7 разів. І тоді б у нас точно не виникало б необхідності обмежувати комусь виїзд за кордон.

Кожен, хто сьогодні боронить українську землю із зброєю в руках і крок за кроком звільняє нашу країну від окупантів, заслуговує особливої шани.

Десантники – важлива складова Збройних Сил України, яким ми повністю довіряємо, у відвагу і міць яких ми віримо.

ДШВ – це воїни з незламаним духом і сталевою волею, здатні зробити реальністю неможливе. Вони там, де найгарячіше і найважче. Але вони рухаються уперед за будь-яких обставин і виконують свою важку роботу, як і кожен рід військ ЗСУ. Бо успіх на полі бою – це поєднання зусиль усіх, хто сьогодні на передовій. І Перемога одна на всіх!

З Днем ДШВ!

Коли комусь раптом здасться, що він втомився від війни, передивіться ці фото.
Знову і знову.
Саме так виглядає шлях до нашої Перемоги!
Допомагаймо ЗСУ!
P.s. Фото зробили фронтові фотографи Костянтин і Влада Ліберови.